До днів народження Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка

 

Кіно – це один з наймолодших видів мистецтва. Воно виникло відносно нещодавно, особливо якщо порівняти його з іншим майданчиком для акторів – театром. І, оскільки кіноіндустрія доволі юна, далеко не кожна країна змогла повністю використати  її потенціал, як от Україна. Не через те що в нас немає здібних людей. А через постійну окупацію, жорстоке цензурування та методичне нищення культури в роки, коли мистецтво фільмів набирало оберти.

Іван Миколайчук і Юрій Іллєнко – це два важливих представники індустрії, що продовжили традицію Олександра Довженка творити поетичне кіно. Два Колосса українського кіно, два шляхи, що на наше щастя, перетнулись. Вони змогли доповнити один одного, попри творчі суперечки, створюючи неймовірні речі. Ці речі не вписувались в партійний канон, бо вони були про самовираження, про плекання української культури та історії. Це були й експерименти, новаторство на творчій сцені України.

Все почалось з фільму, який не потрібно представляти тим, хто хоч трішечки чув про кіно України. Над «Тіні забутих предків» працювали не тільки Миколайчук та Іллєнко, але й інші неймовірно обдаровані люди – режисер Саркіс Параджанян і композитор Мирослав Скорик.

Історія кастингу молодого актора на голову роль у фільмі, певно, відома усім. Але я пропоную прочитати її саме з вуст Іллєнка, який у 2008-мому році випустив книжку «Доповідна Апостолові Петру». Видання було презентовано в Чернівцях і також є у нашій книгозбірні з особистим підписом митця.

Головною темою, сакральною темою, яку виплекав своєю творчістю Іван, була тема смерті. Коли я це зрозумів, я теж перелякався, як ото ви зараз... Іван поважав і любив смерть, як найглибинніший зміст життя. Життя без смерті не буває. Смерть надає життю краси і снаги. Перша сцена, яку випало зіграти Івану в великому кіні, була сцена моління за душі померлих. На Свят-Вечір. То були так звані кінопроби до фільму «Тіні забутих предків». Аморальність тих кінопроб, зараз сказали б – кастингу, полягала в тому, що на пробах не було режисера, а в камері не було плівки. Ми не хотіли витрачати плівку на порожняк, бо в нас було вже затверджено актора з Москви на роль Івана Палійчука – Гену Юхтіна. Актора побутового, з лицем, побитим віспою, з білим звуком замість голосу. За Івана просив його вчитель, Віктор Іларіонович Івченко, просив, щоби Параджанов лише подивився на талановитого хлопця. Параджанов доручив мені, щоб не ображати Івченка, провести «зйомку-американку», тобто без плівки. Замість себе поставив другого режисера – Володимира Луговського. Луговський був більше схожий на кінорежисера, ніж Параджанов, бо в нього був шкіряний спінжак і пенькова голландська люлька. […]

 

Іван все зрозумів, що його кидають. Іван вирішив грати сам для себе. В той день я побачив вперше, що таке геніальний актор. Тема смерті знайшла свого виконавця,коли Іван почав молитву – мороз посіяв мурахами поза моєю шкірою.

 

Й досі не можу простити собі, що тоді в камері не було плівки. Це — моя провина.

 

Я прожогом майнув на прохідну, щоби перестріти Параджанова […].

 

У ту мить щось-таки в мені було від гри Миколайчика, бо Сергій мовчки повернувся в павільйон і зробив другий дубль. Другий, на плівку, був не гіршим за перший

 

Це мене перелякало ще більше. Бо перед камерою стояв початківець, хлоп з бугра, як потім він, кокетуючи, любив ідентифікувати сам себе, стояв на колінах перед кінокамерою вперше у житті, а зробив те, що вміють робити лише рафіновані профі – повторити той, знайденний натхненням, імпульсивний, некерований у вияві почуттів, дубль кап-у-кап, тютелька в тютельку, як висококласну копію. Вищий рівень ремесла.

 

Перед камерою стояв не лише геніальний початківець, а довершений професіонал.

 

Наступною спільною працею двох кіно митців стала стрічка «Білий птах з чорною ознакою».

Цього разу, режисером виступив сам Іллєнко і, як й у випадку його попередніх робіт «Криниця для спраглих» і «Ніч на Івана Купала», цей фільм також очікує радянська заборона, адже воно «найбільш небезпечне українське кіно». Але це кіно мало силу справжнього джерела, що змогло пробитись крізь щільний грунт та відправитись у подорож по всьому світу. Так, коли стрічку «Білий птах з чорною ознакою» у 1971 році демонстрували на кінофестивалі «Fest» у Белграді, її побачив Ніл Армстронґ, американський астронавт, відомий тим, що першим ступив на місяць. Тож тільки уявіть собі, яке це високе визнання від людини, що походила з країни, де є Голлівуд, коли вона каже наступне: «Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!». І після цього вони ще довго спілкувались один з одним.

Ще один приклад державної заборони – це втручання влади в процес знімання фільму. Іллєнко та Миколайчук разом писали сценарій. Роль одного з братів Дзвонарів – Ореста, Миколайчук написав сам для себе. Хто саме звернув на це увагу – достеменно невідомо, існують навіть теорії про секретних агентів КДБ, які тримали під власним прицілом чоловіків, що прославились любов’ю до України. Під приводом того, що актор надто харизматичний для ролі бандита, роль перейшла до молодого актора Богдана Ступки, а Миколайчук втілив образ Петра. Образ, більш вірний для партії. 

Юрій Іллєнко згадує про написання сценарію цього фільма так:

За дверима стояв красивий, як Бог, Іван, у краватці від «Крістіан Діор» в дивній тьмяно-жовтій шкірянці, розцяць-кованій довгими стрічками-китицями, ну, чистий індіанець ірокез, з пляшкою коньяку «Єнеселі» і товстим зошитом [...]. З на-грудної кишені стирчало шість авторучок. Іван колекціонував авторучки. Його голосиста красуня Марічка, яка з хором Вірьовки на той час вже об'їздила увесь світ, привозила йому звідусіль авторучки. Так що сценарій було написано, по черзі, китайською, голландською, іспанською, аргентинською (цю він сам привіз), єгипетською, непальською, шведською і ізраїльською авторучками. Я клацав свою частину на міні-друкарській машинці «Колібрі».

 

Доки я відчиняв двері, телефон надривався. Про телефон завжди треба писати надривався. Це гарний стиль. […]

 

По телефону подзвонив якийсь невідомий і сказав по-російському:

 

– Зараз до тебе прийде один […] з бугра, передай йому, що його місце на цвинтарі, а не на екрані... ми про це вже подбали... могила викопана... місце номер 666... Не пускай його на поріг, якщо не хочеш швидкої ями поряд з ним... кінець зв'язку...

 

Івану про телефонний дзвоник я не сказав. Але спитав десь через годину, коли ми вже працювали:

–  Що означає 666?

 

Іван глянув на мене, ніби блимнув шторний затвор фото-камери, на долю секунди стрельнув поглядом, ніби канчуком обпік, але, навіть, за долю секунди, я зрозумів, що Іван вважає мене ідіотом.

 

–  666 це число звіра. З Апокаліпсиса.

 

Ще більш цікавих фактів, розповідей Іллєнка про фільми та співпрацю з Миколайчуком, ви дізнаєтесь якщо завітаєте до відділу мистецтв.